СКРОМНЕ СЛІВЦЕ ЗУХВАЛОГО РЕДАКТОРА - Літературний джаз


^ СКРОМНЕ СЛІВЦЕ ЗУХВАЛОГО РЕДАКТОРА

(передмова до видання: Гашек Я. Пригоди бравого вояки Швейка / Пер. з чес. С. Масляк; За ред. І. Лучука. – Львів: Кальварія, 2009. – С. 5-6)


Гадаю, що в багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов'язано з образом бравого вояки Швейка. Для мене ж особисто ще з глибокого дитинства, відколи я почав читати грубші книжки, Швейк став одним із найулюбленіших літературних персонажів. Маю надію, що в таких своїх симпатіях я не був одиноким, адже популярність Швейка серед читаючої публіки важко переоцінити. Та й у військових таборах в Ізяславі, де я вимушено здобував офіцерський чин, багато хто називав мене чомусь саме Швейком. Підстав для такого «хрещення» не бракувало, бо до військових обов'язків я таки ставився по-швейківськи.

У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка – певний тип стосунків із літературним персонажем. Для мене ж образ Швейка доволі тісно пов'язаний із моєю славістичною долею, у дещо формальному вимірі, проте із приватними векторами. Адже науковим керівником моєї кандидатської дисертації був Сергій Васильович Нікольський, видатний московський славіст, один із найбільших авторитетів у гашеко- і швейкознавстві. Та ще й його зовнішня постава в мене постійно асоціювалася із візуальним образом Швейка. А науковим керівником моєї університетської дипломної роботи був Володимир Андрійович Моторний, визначний львівський славіст, авторитет у багатьох галузях. Саме у довірчих розмовах із ним я остаточно утвердився в рішенні здійснити нову власну редакцію Гашекових «Пригод бравого вояки Швейка» в перекладі Степана Масляка, а також – у потребі доповнити дане видання продовженням, що його дописав Карел Ванєк. Зрештою, про цей додаток є нагода взнати докладніше із післямови проф. В. Моторного.

Історія українських перекладів «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека фрагментарно почалася ще від 20-х років XX століття. А вже в 30-х роках повний переклад з'явився чотирма частинами у Львові. Перша частина в перекладі О. Залужного (псевдонім Ю. Шкрумеляка) вийшла в ілюстрованому видавництві «Луна» (1930), а всі решта – в перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького) в бібліотеці «Воєнні спомини» (1930, 1932, 1936). До речі, четверта частина була доповнена продовженням К. Ванєка в перекладі того ж таки М. Зорка, і саме вона покладена в основу нашого додатку.

Майже синхронно з'явилися і дві перші частини «Швейка» в перекладі Е. Двоя за редакцією А. Березинського – перша в Харкові в Державному видавництві України (1930), а друга – в Києві у видавництві «Література і мистецтво» (1932). Доречно буде згадати, що й у цьому проекті планувалося опублікувати продовження К. Ванєка, проте йому не судилося здійснитися.

Усі ці згадані видання належать лишень історії української перекладної літератури, натомість переклад Степана Масляка (1895-1960), вперше опублікований у Києві 1958 року видавництвом «Радянський письменник», належить до пролонґованого активу нашого письменства. Таке активне побутування цього перекладу пояснюється його якістю та фаховістю, а також постійною потребою час від часу перевидавати українського «Швейка». Існує чимало перевидань Маслякового перекладу, до того ж – за різними редакціями. Першу авторську редакцію перекладу здійснив Г. Кочур ще у 1966 році для видавництва «Дніпро». Це ж видавництво випустило перевидання цього перекладу (щоправда, вже в іншій редакції), зокрема, в серії «Вершини світового письменства» (1970) та в двотомнику творів Я. Гашека (1983). Ці та інші редакції тексту перекладу С. Масляка щось до нього додавали, а щось навіть віднімали, проте ці зміни не мали посутнього характеру.

І ось тут нарешті підійшла пора моєї редакторської зухвалості. Бо жодна з існуючих редакцій мене особисто не задовільняла. У такому разі треба було самому братися за цю роботу. На щастя (тішу себе такою ілюзією), мені в цьому плані ніби нічого й не бракує. «А цього вже досить», – як писав сам Ярослав Гашек у своїй передмові до опису Швейкових пригод під час Першої світової війни.

Це стосовно зухвалості, а стосовно скромності – то саме через неї я не буду в цьому короткому вступному слові пояснювати чи описувати основні риси моєї авторської редакції Маслякового перекладу Гашекового «Швейка». Усім бажаючим взнати про це докладно і автентично доведеться таки прочитати саме це наше «кальварійське» видання від початку і до кінця.


14 липня 2003


^ ШЕДЕВРИ ЮРКА ПОЗАЯКА

(передмова до видання: Позаяк Ю. Шедеври / Видання друге, доповнене і перероблене. – Львів: Піраміда, 2004. – С. 5-8)


Колись давно мертвопетлював у нашій поезії П'єро в особі Михайля Семенка, а тепер за інерцією мертвопетлює і колишній тридцятилітній Буратіно, у якого вже зовсім не за горами півстолітній ювілей. Але ті гори, як і ювілеї, є достатньо абсолютною відносністю, тому не мали б викликати якогось спеціального зацікавлення. Проте викликати зацікавлення здатна передовсім поезія.

Юрко Позаяк ще 1997 року видав книгу своїх зібраних поезій під скромною назвою «Шедеври», проте практично дотепер ця книга залишається маловідомою для широкого читацького загалу. Така ситуація має елементарне пояснення і зумовлена банальними причинами. Наклад був абсолютно нормальним як на поетичну збірку і як на ті кризово-перехідні часи (які, слід визнати, частково залишаються такими либонь що й донині). Але «Шедеври» до книгарень практично не потрапили чи через навмисну нехіть автора, чи через інфантильність дистрибуції. Мабуть, ширший розголос і не був задуманий чи запланований, адже Позаяк видав цю книжку передовсім для себе та своїх друзів і приятелів, яких загалом нарахувалося десь на четвертину тисячного тиражу. Та як же ж бути з народом, спраглим Позаякового поетичного слова у друкованому вигляді? Саме у друкованому, бо усно і співано це слово звучить не так вже й рідко. Народ виявився знехтуваним, бо в силу обставин Позаякові елементарно забракло часу й охоти, щоб актуально докласти зусиль до промоції та розповсюдження своєї вистражданої книги.

Та все ж і перше видання «Шедеврів» Юрка Позаяка набуло певного розголосу. Так чи інакше, але це перше видання «Шедеврів» стало найзнаменитішою персональною публікацією Юрка Позаяка. Хоча і без «Шедеврів» читачі мали сякий-такий доступ до друкованої Позаякової поезії. Адже вона публікувалася у різних форматах – і газетних, і журнальних, і антологійних, і тощо. До речі, головніші публікації описані у вибраній бібліографії, доданій до цього нашого «пірамідівського» томика. Та при цій нагоді необхідно згадати не персональний, а таки груповий проект. Мається на увазі виданий 1991 року збірник «Пропала грамота», де під однією обкладинкою, окрім Юрка Позаяка, помістилися також Семен Либонь та Віктор Недоступ. Час видання цієї книжки (трьох збірок у одному збірнику) був заодно і зоряним часом поетичної групи «Пропала грамота», яка ще міцно трималася купи і досвід своїх літературних акцій підсумовувала власне виданням цієї книги. Мушу визнати, що ця спільна книга «пропалограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс. Її наклад розкупили блискавично, її позичали і перепозичали, її ще ерили і вже ксерили, і зачитували дослівно до дірок. І це навіть попри те, що деякі пікантніші місця в того ж таки Позаяка були редакцією підретушовані або завуальовані, – на це ніхто не зважав, бо практично всі зацікавлені знали – як насправді має бути в оригіналі. Знали або інтуїтивно здогадувалися – і не помилялися. Зате у «Шедеврах» вже все було на своїх місцях – оригінал поставав у всій своїй красі без жодного ретушування. Таким безцензурно чистим постає оригінал і в нашому другому виданні.

У «Шедеврах» Юрко Позаяк зібрав майже весь свій поетичний доробок, принаймні все те, що вважав вартим публікації та гідним задекларованої назви. Багато є у цій книзі текстів, які вже, по суті, стали народними. Народними у тому плані, що їх масово цитують, навіть не називаючи (а подеколи й не знаючи) імені автора. Це є ознакою популярності текстів, що тягне за собою і факт популярності їхнього автора.

Іронічність та пародійність, помножені на неабиякий ліричний талант, дають чудові результати. Виникає враження, що Позаякові було занадто просто писати «звичайні» вірші, тому він вирішив зодягнути маску такого собі фривольного бешкетуна, який у вірші тільки бавиться. Але шила в мішку не сховаєш, і ліричний первень Позаякової поезії дає про себе знати якщо не на кожному кроці, то бодай на кожній версті. За цими віршами проступає ґрунтовна філологічна освіта, яка дає змогу насичувати тексти чималою кількістю ритмічних і смислових алюзій. А ще Позаяк пише вірші й деякими іншими мовами – маємо тут зразки поєднання української мови з англійською, лімерики англійською та російською, використання таємної мови злодіїв Євбазу (Єврейського базару у Києві), маємо вірші сербською та хорватською мовами, маємо фактично бездоганну стилізацію під старослов'янський віршований текст. Подибуємо тут також жартівливі вкраплення латиною, іспанською та японською мовами. Хоч як це парадоксально, але поезії Юрка Позаяка, попри всю її екстравагантність, притаманна академічність. Та академічність, за якою можна легко визначити високу поетову культуру.

Друге видання є не лише доповненим, але й переробленим. Додано декілька україномовних віршів (зокрема, «Чорнобильський букварик» і диптих «Кохана»), а також російські моновірші, сербські і хорватські творива. Та найоб'ємнішим доповненням є все ж сорок шість українських лімериків, які творять наче окремий розділ. А саме поділ книжки на тематично-смислові та концептуально-формальні розділи і визначає авторську переробку структури книжки. Тобто свої шедеври Юрко Позаяк розформував по розділах спеціально для цього другого видання.


(2004)


^ СУМБУРНІ ПРИПУЩЕННЯ

(післяслово редактора до видання: Анонім. Сповідь киянина еротомана / Пер. з фр. А. Перепадя. – Львів: Кальварія, 2004. – С. 139-142)


Упродовж редагування перекладу анонімного твору «Сповідь киянина еротомана» мене навідували різноманітні алюзії й асоціації, які плавно переросли в сумбурні припущення стосовно реального авторства цього напрочуд цікавого опусу. Асоціативні алюзії могли б собі просто законсервуватися у власному соку, тобто залишитися самодостатніми витребеньками чи то пак іграми збудженого розуму, проте вони мене таки спровокували у певний умовний спосіб побавитися в розгадування шарад, властиво – висловити деякі міркування, обмежені (само собою) скромними рамками особистої «єрундиції».

Загалом це видання, до якого увійшла франкомовна (в оригіналі, безумовно, а не в перекладі) сповідь українця, доповнена оповіданням німецького письменника Гайнца фон Ліхберґа «Лоліта», можна охрестити терміном «протонабоковщина» – це випливає зокрема із переднього слова Анатоля Перепаді, який інтерпретував ту сповідь по-українському, повернувши її таким чином до лона рідної української літератури. Саме так. Адже є певні підстави говорити про явище (нехай і вельми вже маргінальне) української літератури, французькою мовою писаної. Окрім «Щоденника» Марії Башкирцевої варто при цій нагоді згадати хоча б певні сюжети із творчості Марка Вовчка, деякою мірою доречні в цьому контексті [4, с. 201-221], в якому світочем сяє наш анонім, а напівприховано зблискує либонь що ціле мініатюрне сузір'я світлячків.

Анонімний автор не конче мусить бути розшифрованим чи розконспірованим. На приховування автором власного імені впливає не обов'язково авторська воля, а радше обставини, які нав'язують свою волю авторові. Так чи інак, але без таких «мін уповільненої дії» чи «прихованих подарунків» історія літератури була б значною мірою менш цікавою. Більш ніж імовірно, тобто майже зовсім очевидно, що я тут не подам розгадки реального імені автора сповіді, проте не поскуплюся поділитися своїми припущеннями, якими б вони сумбурними чи фантасмагоричними не були.

Анонімний автор сповіді на час її писемної фіксації 1912 року не так давно перейшов віковий сорокалітній рубіж. Сприймемо цю інформацію на віру – хоча вона й може бути містифікованою, але слугуватиме нам вихідною точкою. Я аж ніяк не маю на меті займатися «іконоборством», проте першочергово мені спало на гадку «дворянське гніздо Косачів» [1]. У певному сенсі обоє братів Лесі Українки могли б бути евентуальними авторами цієї сповіді – або Михайло, або Микола. Та якраз хронологічні виміри тут є найслабкішим місцем. Зате родинна ситуація (маються на увазі відомості про батька й матір) є тут козирною картою. Батько аноніма був майже сановником, принаймні – посідав досить поважне місце в суспільній ієрархії, а мати писала, перекладала і видавала книжки і брошури. Петро Антонович Косач займав доволі поважне суспільне становище, зокрема був мировим посередником [1, с. 39-46]. Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) була письменницею і займалася також видавничою справою [1, с. 11-37]. Із батьками анонімного автора ці відомості «стикуються», власне це й виявилося першочерговою спокусою «підтасувати» під цей контекст братів Лесі Українки. Михайло Петрович Косач (1869-1903) за часом народження цілком підходив би, проте помер майже за десятиліття до задекларованого часу написання сповіді. Тут можна припустити містифіковані часові зсуви. Микола Петрович Косач (1884-1937) за часом народження не підходить, проте (знову ж таки) це можна списати на містифіковані ті ж таки часові зсуви. Грішним ділом можна було б припустити, що Микола «дописав» за брата Михайла цю сповідь, щоб «продовжити» бодай уявно його життя. Чудове знання обома французької мови навіть не береться під сумнів, бо це тоді було невід'ємною частиною «обов'язкової програми» для освічених та інтелігентних людей. На користь версії щодо Миколи свідчить те, що він навчався в четвертій Київській гімназії «нерівно, із змінними успіхами» [1, с. 128-129]. Можна було б навести ще чимало аргументів і «за» Михайла, і «за» Миколу, або навіть «за» певний синтез їхніх біографічних даних, проте занадто багато тут «натяжок» і часових зсувів, які наполегливо працюють на тезу «проти».

Ще одним претендентом на реальне авторство сповіді є Агатангел Кримський (1871-1942). Спробую навести деякі корисні аргументи та принагідні помисли. Агатангел Кримський був чи не найбільшим поліглотом за всю історію української культури, тому спокійно міг написати твір і французькою мовою. За часом народження він ідеально підходить на аноніма. Риси батька і матері аноніма можуть поєднуватися в особі його батька – Юхима Кримського, який був урядовцем, учителем історії та географії, а також автором цікавих брошур, до того ж – засновником друкарні. Навчався Агатангел Кримський у другій Київській гімназії та в Колегії Ґалаґана. За кордон їздити не любив, проте віртуальний виїзд до Західної Європи можна потрактувати як певний вияв сублімації. Або ж містифікації. Дуже вдало здатність Кримського до містифікацій підмітив Василь Шкляр: «... усе його життя схоже на таємничий, ніким не розгаданий, не розшифрований міф... Великий містифікатор власної біографії, він свідомо залишив у ній, як і у своїй творчості, безліч знаків запитання, до яких боялися наближатися найприскіпливіші дослідники...» [6, с. 51]. Не побоялася наблизитися, властиво – найприскіпливіше наблизилася до розв'язання багатьох загадок Агатангела Кримського незабутня Соломія Павличко в останній своїй ґрунтовній праці [3]. У сповіді аноніма присутній також кавказький сюжетик, який одразу ж наштовхує на подібні мотиви в романі Кримського «Андрій Лаговський» [2]. До слова, кавказьким сюжетом закінчується перший в українській літературі еротичний роман – «Вирід» Осипа Шпитка, вперше опублікований окремим виданням 1901 року [7]. Анонім описує сороміцькі звичаї українських вечорниць, і тут теж до слова згадалося, що чи не першим зібрав подібні описи Митрофан Дикарєв, зокрема й «записки селянина Харлампія Краснолуцького про його молоді й парубоцькі літа під назвою "Чим людей описувати, то лучче себе"... Частина сих записок про українські вечорниці була друкована по-українськи і в французькім перекладі...» – як стверджує Іван Франко [5, с. 460]. Отже, французька публіка мала змогу взнати дещо про наші вечорниці ще до публікації сповіді аноніма. Ще багато чого згадалося і заасоціювалося принагідно, і ще багато аргументів можна було б прецизійніше навести на користь Агатангела Кримського яко гаданого автора сповіді. Та я волів би, аби питання реального авторства «Сповіді киянина еротомана» наразі залишалося відкритим, аж поки не дочекається гідного дослідника з реальним-таки декодером. А моя скромна місія полягала в розбурханні гіпотетики і таки полягла у вигляді сумбурних припущень.


1. Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. – Львів: Академічний експрес, 1999.

2. Кримський А. Твори: У 5 т. – Київ: Наукова думка, 1972. – Т. 2.

3. Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського / Видання друге. – Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.

4. Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упорядник В. Агеєва. – Київ: Факт, 2002.

5. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1981. – Т. 34.

6. Шкляр В. Агатангел і Марія: нечестиве кохання в блакитному інтер'єрі // Сучасність. – 2004. – № 4. – С. 49-58.

7. Шпитко О. Вирід / Упорядкування, передмова, пояснення слів і примітки П. Ляшкевича; Післямова І. Лучука. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2000.


(2004)


^ PULP FICTION: КРИМІНАЛЬНЕ ЧИТВО З-ПІД ПЕРА ІВАНА ФРАНКА

Вступна ремарка упорядника

(до видання: Іван Франко – майстер кримінального читва / Головний упорядник І. Лучук. – Львів: Світ, 2006. – С. 5-8)


Іван Франко присутній в українському бутті у багатьох іпостасях, та найвагоміше його велич відчутна в нашій літературі, адже ми перш за все сприймаємо його як письменника, а вже потім беремо до уваги його науковий доробок, громадську та політичну діяльність тощо. Та й у самому красному письменстві Франко є надзвичайно багатогранним: він і поет, і прозаїк, і драматург, і перекладач, і літературний критик, і редактор, і упорядник, як і невтомний організатор літературного процесу. У кожному з цих видів і підвидів літературної діяльності Франко теж багатовимірний і неоднорідний.

У поезії він, наприклад, і національний пророк, і нестримний бунтар, і тонкий лірик, і розважливий епік, і відважний новатор, і затятий традиціоналіст, і дотепний гуморист, і невиправний оптиміст, і розпачливий песиміст, і ще бозна-хто.

Прозовий спектр Франкової літературної творчості є теж напрочуд розмаїтим, багатющим на барви, тони й відтінки. Багато хто зможе відразу, без підготовки, згадати його соціальні й історичні прозові полотна, психологічну й автобіографічну малу прозу, деякі інші твори різного обсягу та спрямування.

І наче десь на марґінесі засіла правда про те, що Іван Франко є також майстром кримінального читва, ба навіть зачинателем цього струменю в українській літературі.

Кримінальне читво, різноманітні детективні романи й оповідки користуються незмінною популярністю в читаючої публіки, від самісіньких початків виникнення і письменницького культивування та плекання цього різновиду прози. Подібну літературу читають не лише задля розваги, але й для розширення кругозору, із пізнавальною метою, для збагачення інтелектуального досвіду, з елементарної цікавості, зрештою. Деколи навіть — задля певної терапії, до того ж — не лише психологічної, але й фізичної. Пригадую, колись уже досить давненько трапився мені один кримінальний роман, в анотації до якого було зазначено, що цей твір рекомендують читати при зубному болі, щоб таким чином заглушити дантичні (подеколи й пекельні) страждання, поки цієї проблеми не вирішить стоматолог. Як на те, мене саме турбував напливами болю зуб, отож я скористався рекомендацією — і, на диво, читальна терапія на якийсь час подіяла: завдяки карколомному сюжетові роману вдалося забути навіть про зубний біль.

Спеціально я ніколи не захоплювався літературною криміналістикою, та все ж перечитав цілі купи детективів — від незаперечної класики жанру до ширвжитку одноразового використання. І от ще кільканадцять років тому мені спало на гадку поглянути під цим кутом зору на Франкову прозу. Я був щиро вражений несподіваним відкриттям, не вичитаним із літературознавчих досліджень, а виснуваним із власного читацького досвіду: Іван Франко абсолютно заслуговує на звання майстра кримінального читва.

Мабуть, важко сьогодні знайти людину, яка б не бачила культового фільму Квентіна Тарантіно «Pulp fiction» («Кримінальне читво»), який справив значний вплив на розвиток сучасної масової культури. Звичайно, я ніколи не ставився серйозно до гасла, згідно з яким треба ледь не насильно впроваджувати культуру в маси. Бажано і престижно бути прихильником високої культури, але ж масова культура існує, і квит. За сучасного стану медійного простору є з чого вибирати навіть у тій же масовій культурі. Безумовно, творчий доробок Івана Франка (наразі маються на увазі конкретно його прозові твори) належить до високої культури. Але ж із цим доробком так чи інак ознайомлені й широкі маси українського поспільства, адже його вивчають за програмами обов'язкової загальноосвітньої середньої школи, та й за програмами вищої школи гуманітарного профілю. І якщо модно користуватися принагідно стилістикою вже класичного згаданого фільму Тарантіно, то варто прагнути до того, щоб і Франко певним чином став модним. Та як цього досягнути? А от як — популяризувати Франка як майстерного автора кримінального читва. Дехто може резонно мені заперечити — мовляв, за кримінальними творами Франка вже дещо давніше знято й художній фільм «Для домашнього огнища», і телесеріал «Злочин із багатьма невідомими» (за романом «Основи суспільности»), а якогось результату чи розголосу ніби й не відчутно, не кажучи вже про «модність». Та у тому-то й річ, що наші актуальні кінематографічні та телевізійні можливості (будьмо об'єктивно самокритичними) наразі ще перебувають у такому стані, який «не доріс» до гідної інтерпретації Франкової прози. Тому Франка, майстра кримінального читва, слід популяризувати у книжковому форматі. Що ми й робимо, надіючись на те, що він стане модним і серед прихильників Тарантіно.

Я не лише з фахового обов'язку, але й задля власного задоволення час до часу перечитую Франкові твори, зокрема його прозу. А декілька років тому на мене найшло натхнення прицільно перечитати всі ті його твори, які або належать до розряду кримінального читва, або хоч якимось чином до нього тяжіють. Протягом певного часу я їх і поперечитував. А після нетривалих сумнівів і вагань я таки визначився з тим, які твори слід вважати майже строго кримінальним читвом. Мені не треба було відкривати Америку через кватирку, бо самоочевидно, що сюди практично автоматично зараховуються «Для домашнього огнища» й «Основи суспільности». А решта залишаються десь по сусідству. На моє неплитке переконання, видання цих творів мало б виграти від залучення до них супровідних текстів, тобто дещо розлогіших літературознавчих коментарів, властиво — доступно викладених наукових статей. Тому я залучив до цього проекту молодих, талановитих і перспективних франкознавців із нашого Львівського відділення Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України — Наталію Тодчук, Олену Луцишин, Аллу Швець і Миколу Легкого. Усі четверо вже здобули наукові ступені, усі видали свої власні франкознавчі монографії. Їхні супровідні фахові тексти стануть у пригоді нашим Вельмишановним Читачам, які не полінуються відкрити для себе ще одну цікаву грань літературного доробку загальноукраїнського генія, найвидатнішого письменника Галичини — Івана Франка.


19 березня 2006


2746318642663758.html
2746499539688088.html
2746569768617205.html
2746668501563441.html
2746757755350982.html